Роздуми матеріаліста. Карпенко В. А.

ВСТУП

Людський розум, його наукова думка досягли певних вершин і багато з того, що було ще зовсім недавно загадковим та незвіданним, стало звичайним і навіть буденним.
Основний інтерес людини – це інтерес до будови та самої суті Всесвіту. Феномен же існування такого явища, як життя, природньо, викликає особливу цікавість. Яке місце у цьому Всесвіті відведено Людині?
Уявлення про будову Всесвіту змінювалось з плином часу, але й тепер не можна стверджувати, що все остаточно прояснилось. Ми наполегливо шукаємо відповідь на питання, чи розширюється Всесвіт, від чого збільшилась Земля і як зформувались континенти та океани, як з’явилось життя на Землі та у Всесвіті, яка будова та внутрішня структура живих організмів (від найпримітивніших до розумних) – ці питання нас продовжують глибоко цікавити.
Пояснень появи та розвитку Всесвіту багато, але є два основні напрямки, в один з яких включається майже будь яка зі спроб пояснення вселенських подій в оточуючому нас світі.
Так, філософи-ідеалісти стверджують, що наш світ і весь Всесвіт, його простір, речовина в ньому, енергія, час, все живе на Землі і сама людина – створені всезнаючою, всемогутньою Ідеєю. Ці філософи стверджують також, що весь світ (і кожна людина особисто) знаходяться під постійним та неусипним контролем цієї Ідеї, під її необмеженою владою.
Прибічники ж матеріалістичної філософської доктрини стверджують, що Всесвіт – безкінечний у просорі та в часі. В цьому безкінечному матеріальному просторі є в наявності матеріальна речовина, яка здатна до енергетичної взаємодії в безпосередньому контакті його речових фрагментів механічним шляхом, або ж шляхом дії, опосередкованої гравітаційними, електричними, магнітними полями, а ще, можливо, і полями невідомої в наш час природи. Життя – це один з множини проявів енергетичної взаємодії речовини. Взаємодія ця має інформаційну природу.
Як бачимо, ні одне з тверджень не може бути доведеним експериментально. Ділом користувача зостається, яку з гіпотез прийняти за істину, і користувач змушений деякі (навіть дуже важливі, фундаментальні) стверджування приймати на віру.
Та все ж матеріалістична концепція виглядає менш суперечливою хоч би тому, що не потребує творця для самого Всесвіту. Та й самого всемогутнього творця комусь, десь, колись і з чогось треба було створювати.

Моделі одного і того ж явища, але запропоновані різними філософами, можуть навіть виключати одна одну. Математик Чебишев в свій час зауважував, що математична формула діє на зразок млина. Коли в нього завантажити зерно, то отримаємо якісне борошно. Якщо ж завантажити каміння, то отримаємо пилюку. При створенні філософської доктрини теж дуже суттєвим є те, на яких підвалинах вона створювалась. При хибних передумовах отримаємо хибний результат, хоча на перший погляд все може виглядати досить пристойно, правдоподібно.
У безмежному Всесвіті безкінечна кількість властивостей, а доступними для нашого вивчення виявляються тільки деякі із тієї множини їх. Сума опанованих нами знань являє собою інтелектуальну могутність розумної складової живого на Землі і так, мабуть, відбувається у всьому Всесвіті.

БЕЗКІНЕЧНІСТЬ ВСЕСВІТУ.

Таким чином, маемо визнати, - наш світ безкінечний у просторі та в часі.
Як же наблизитись нам до самого поняття, до самого смислу безмежності простору? Що нам відомо про матеріальний простір?
Найсучасніші телескопи дозволяють людям заглянути в запаморочливі глибини космосу. Там спостерігаємо світила, які віддалені від нас так далеко, що світло від них прямує до нас тисячі і навіть мільйони років. Межі простору, які доступні людям для спостереження, називають Метагалактикою. Більш досконалі телескопи дозволять заглянути далі в глиб космосу і тим самим будуть розширені межі Метагалактики. Але в безкінечному просторі навіть уся надзвичайно велика Метагалактика видасться просто мізерною точкою у порівнянні з самою безкінечністю.
Для наближення до розуміння самої суті безкінечності, можна скористатись принципом подібності. В природі, при всій її різноманітності, таке зустрічається часто. Так, будова атома являє собою деяку подобу планетарної системи зірок і навіть до деякої міри має схожість з будовою самих галактик.
Уявімо собі тепер, що в товщі якоїсь речовини, в малому об’ємі якої вже не можна нічого розгледіти навіть в могутній мікроскоп, знаходиться деяка група атомів. В центрі цієї мініатюрної гіпотетичної “метагалактики” знаходиться атом-“галактика”, а на орбіті навколо нього обертається електрон-“сонце”, а навколо того “сонця” обертається щось таке, що являє собою гіпотетичну “планету”! Пофантазуємо далі і уявімо собі, що на цій мініатюрній “планеті” є життя… Тепер уявимо собі, що те життя досягло там високого ступеню розвитку і навіть те, що там є розумні істоти, які вивчають оточуючий їх світ.
Що ж побачуть дослідники того мікрожиття у зовнішньому для них просторі? Той простір, в якому вони існують, це той же простір, в якому існуємо і ми. Але для їх вчених досяжними для спостережень будуть об’єкти їх гіпотетичної “метагалактики”, тобто, розташовані по сусідству атоми, які вони сприйматимуть як ближче чи далі розташовані “галактики”. І скільки б вони не відкрили для себе “галактик”, нам зрозуміло, що простір, який доступний їх спостереженням, заключається в кубічному мікроні, а, може, і в ще меншому об’ємі простору. Якщо атом, де вони мешкають, знаходиться в товщі води, то що вони зможуть узнати про океан? І що вони будуть знати про твердь земну і, тим більш, про космос?
Жителі цієї гіпотетичної мікросистеми приречені на те, щоб вивчати властивості Всесвіту по тій його частині, яка доступна їх спостереженням.
Ось так і ми…

Якщо уявити собі, що галактики – то є атоми мегаречовини, яка існує в мегасвіті, і ми живимо в товщі цієї речовини, то про властивості і закони мегасвіту, в якому, все ж таки, існуємо, нам доводиться судити по тій його долі, яка доступна нашим спостереженням. Такою частиною світового простору є межі нашої Метагалактики. Ми її вивчаємо, намагаємось зазирнути подалі за її межі і, тим самим, намагаємось розширити оті межі світу, який став доступним для наших спостережень.
Людина невтомно працює над розширенням меж своїх уявлень про навколишній світ та хоче з’ясувати властивості явищ у світі.
Безкінечність (як у малому, так і у великому) стає доступнішою і зрозумілішою.

РЕЧОВИНА В МЕТАГАЛАКТИЦІ

От же, констатуємо той факт, що ми живимо в макропросторі, який вивчаємо і, як можемо, пристосовуємось до кращого існування в ньому.
В матеріальному просторі, який ще називають ефіром, існує матеріальна речовина, речова субстанція Всесвіту.
В минулому вчені намагались знайти початкові часточки речовини, з яких складено все речове довкілля. Ці гіпотетичні часточки назвали корпускулами. Та виявилось, що атоми теж ділимі і мають складну будову. Найелементарніші частки, схоже, теж представляють собою щось таке, що зможе здивувати складністю своєї внутрішньої будови того, хто зможе розгадати їх конструкцію.
Сучасній науці відомо, що кожен атом має ядро із нейтронів та протонів. Навколо цього ядра обертаються електрони. Об’єм, який займає атом, визначається самою зовнішньою орбітою електрона з тих, що є у атома. Весь же об’єм всередині атома (за виключенням того, що займають ядро та електрони) – то знову ж таки займає простір. Матеріальна речовина зконцентрована, в основному, в ядрах атомів. Вчені вважають, що є такі космічні об’єкти, речовина яких складається із щільно притиснутих один до одного ядер атомів. Електронні оболонки таких атомів зім’яті, їх не існує. Зірки з такої речовини назвали нейтронними, бо протони в таких атомах теж нейтрально заряджені, так як електрони втиснуті в “тіло” ядра атома і нейтралізують заряд протона.
В якому ж вигляді речовина представлена в просторі Метагалактики? Наукою, її засобами було встановлено, що в доступному нашому спостереженню просторі, в глибинах Метагалактики, знаходяться безліч випромінюючих світло речових об’єктів. Напевно, є і такі речові об’єкти, які не випромінюють світло і недоступні поки що для наших спостережень. Такі речові об’єки вчені називають “чорними дірами”. Випромінюючі ж об’єкти – то зірки нашої Галактики та далекі чужі галактики.
Галактики бувають різними, але всі вони мають масивне ядро та множину зірок, гравітаційно пов’язаних з таким ядром. В просторах Метагалактики самі галактики розташовані дуже нерівномірно. Місцями вони утворюють скупчення. Іноді ці скупчення виглядають, як хмарини. А в інших місцях вони утворюють своєрідні простянгуті в просторі гірлянди із світил. В деяких же місцях простору вони розташовані зі значно меншою щільністю і навіть виглядають одинокими об’єктами в значних об’ємах космічного простору.

Мабуть, галактики зароджуються, генеруються десь далеко за межами нашої Метагалактики. Такими згустками речовини збагачується простір космосу. В свій початковий період галактики перебувають в стадії “чорних дір”. Ці колосальні маси речовини, зформовані в кулі. Та, пронизуючи простір, в процесі взаємодії з міжгалактичними силовими полями мегапростору, вони поступово набувають обертів, все швидше розкручуються. Ці “чорні діри”, при розкручуванні, перетворюються із кулеподібних формувань в дископодібні. Подальше розкручування призводить до подальшого зплющування таких дисків. На периферії дископодібної “чорної діри” речовина набуває таких центробіжних сил, які спроможні подолати центроспрямовуючі сили тяжіння ядра її. Речовина з периферії такого диска відривається і спрямовується у відкритий космос. Швидкість віддалення таких фрагментів невелика, бо сили відриву та притягнення майже рівні. Але цей процес незворотній, бо сила притягання зменшується зі збільшенням відстані від ядра, а центробіжна сила зберігає свою величину.
Енергія, яка була набута в “горнилі” ядра такого формування, в різних своїх проявах вивільняється, бо речовина потрапляє в умови, де гравітаційне поле суттєво зменшується. Зменшується, зі збільшенням відстані, і дія всіх інших полів “чорної діри”. Серед інших, вивільняється і електромагнітна світлова енергія. Так невидима речовина перетворюється у видимі зірки. “Чорні діри”, за рахунок світлового випромінювання своїх зірок, стають видимими, вони перетворюються в галактики. З’являються спіральні галактики, де речовина своєрідними рукавами неквапливо прямує у відкритий космос. Ці рукава мають вигляд спіралей Архімеда.
Сам вигляд спіральних галактик демонструє нам такий собі сталий та стійкий процес генерації зірок, який ніяк не асоціюється з вибухом, а швидше нагадує кругову дощувальну установку.
Якби галактика формувалась внаслідок вибуху, то повинна була б утворитись сфера, в середині якої повинно було б з’явитись місце вільне від зірок. (До речі, таке явище мали б спостерігати і при Початковому Вибусі, а цього не бачимо.) Такі форми галактик існують. Це кульові (сферичні) галактики. Такі форми, мабуть, з’являються при вибусі, який наступає при досягненні “чорною дірою” певної критичної маси, що призводить до такого вибуху. При цьому по якійсь причині обертового руху об’єкт не мав. Фрагменти при вибусі розлітаються у всіх напрямках без пріорітетів. Утворюється сфера із зірок. В середині сфери – вільний простір, без зірок.

ПОМИЛКА ЕЙНШТЕЙНА

На думку Ейнштейна, електромагнітна світлова хвиля, в процесі свого руху в просторі, не зазнає змін ні в частотах спектру випромінювання, ні в швидкості розповсюдження її.
Світло – це електромагнітне випромінювання, яке зі свого місця утворення розповсюджується у просторі в усіх напрямках від випромінюючого об’єкта. Простір заповнений світловими електромагнітними хвилями, які розповсюджуються в ньому від численних випромінюючих об’єктів. Ці світлові хвилі мирно співіснують і не заважають одна одній. Тому приймачі світла (в тому числі і наші очі) “бачуть” самі місця випромінювання, а простір, будучи заповнений такими хвилями, виглядає зовсім чорним.
Що ж, все таки, представляє собою світло?
Ми знаємо, що це розповсюдження в просторі електромагнітних
коливань. Всього чотирі рівняння Джеймса Кларка Максвела описують багатий світ електромагнітних явищ, властивостей електричних та магнітних полів – таких областей в просторі, де між електричними, а також магнітними зарядами діють сили притягування або ж відштовхування через простір їх розділяючий, тобто, без безпосереднього контакту заряджених тіл. І все ж наука сьогодення не має повної уяви про те, що собою представляють такі поля і з чого вони складаються.
Механічна ж хвиля представляє собою спрямований рух черги зтиснутих та розтянутих ділянок середовища газу, рідини або ж твердого тіла (ефект доміно). Ці середовища мають такі властивості, як пружність та щільність. То ж, для механічної хвилі поясненням цього явища слугує наявність процесу розповсюдження, розтікання енергії, передача її від одних ділянок середовища до сусідніх і потім далі. Якщо не вдаватись в питання, з чого ж, все таки, складається сама енергія, то фізика процесу піддається осмисленню та розумінню.
Для електромагнітних явищ, які відбуваються не тільки в матеріальній речовині, але і в матеріальному просторі (і в першу чергу – якраз у просторі), прийдеться припустити, що простір має можливість зтискатись (?), що простору властиві такі поняття, як пружність та щільність. В такому разі, розповсюдження черги зтиснутих та розтянутих ділянок просторового середовища і є розповсюдженням світлової енергії в “тілі” простору.
На основі відкриття наявності червоного зміщення, та врахувавши хибний постулат про незмінність параметрів світлової хвилі при русі у просторі, була запропонована гіпотеза про розширення Всесвіту. При цьому, явище червоного зміщення було приписане дії ефекта Доплера на світлову хвилю.

Так з’явилась гіпотеза появи Всесвіту внаслідок початкового вибуху, коли речовина (а може і простір) Всесвіту утворилась раптово із першочастки (сингулярності). При цьому, чим більшу швидкість отримав фрагмент речовини в ході події, тим далі він встиг відлетіти від місця зародження і продовжує з тією ж швидкістю рухатись і тепер. Наче б то, червоне зміщення (згідно з ефектом Доплера) якраз і є найбільшим у тих фрагментів вибуху, які рухаються з більшою швидкістю і тому встигли натепер відлетіти найдальше. По цій гіпотезі виходить, що вся речовина Всесвіту (в тому числі і вся доступна для нашого сростереження речовина Метагалактики) – в минулому була зконцентрована в малому просторі (майже в фізичній точці) і потім, в результаті вибуху, почала розлітатись в усіх напрямках космосу. Ми, наче б то, є свідками такого розльоту і бачимо, як розлітаються галактики в простори Всесвіту. Вимальовується цікава ситуація, яка (по цій гіпотезі) дозволяє вирахувати час до початку події. Врахувавши те, що вся речовина, наче б то, була в єдиному центрі, можна стверджувати, що відстань від нашої Галактики до будь якої з інших поділена на швидкість віддалення їх і буде часом до початку події. При цьому треба тільки припустити, шо швидкість розльоту з часом не змінювалась. Вирахований час для всіх галактик має бути однаковим. Ось такі висновки слідують з цієї гіпотези.
Та все ж у гіпотези Початкового Вибуху є багато слабких місць, що дає підгрунтя для сумнівів у тому, що це – істина. Почнемо із самого наріжного каменю цієї гіпотези – з причетності ефекта Доплера до явища червоного зміщення в спектрах світил.
Звернемось знову до аналогії. Розглянемо властивості механічної хвилі на воді. На відміну від об’ємної електромагнітної світлової хвилі, яку ми можемо спостерігати тільки в точці її приходу, механічний коливальний рух на поверхні води можна спостерігати зі сторони, на відстані. Параметри такого процесу (довжину хвилі та її швидкість розповсюдження) можна легко дослідити, зафіксувати наявність змін параметрів в процесі розповсюдження такої механічної хвилі.
Отже, знаходячись на березі озера в тиху днину, можна провести такий дослід. На гладь води кинемо камінець і будемо спостерігати за хвилею, яка утворилась. Добре видно, що, в момент зародження, гребінці сусідніх хвиль знаходяться близько один від одного, та, по мірі віддалення від місця їх утворення, ці гребінці помітно розходяться, віддаляються один від одного. Та й швидкість руху їх стає відчутно меншою. Бачимо, що швидкість розповсюдження і довжина механічної хвилі – змінюються. Вважати їх незмінними нікому і в голову не прийде!

Якщо для механічної хвилі - це є нормою, то і для світлової хвилі подібна ситуація має бути природньою. Доплерівський ефект, звичайно, присутній, але він не домінує і губиться на фоні більш потужного явища – зміни параметрів світлової хвилі з пройденою відстанню та плином часу. Червоне зміщення в спектрах галактик – то є “стомлення” хвилі під час руху. Гіпотеза про розширення Всесвіту в світлі таких міркувань виглядає безгрунтовною, хибною. Галактики в Метагалактиці рухаються, швидше за все, по законам близьким до тих, які притаманні явищам Броунівського руху.
Фактом, який суперечить гіпотезі Початкового Вибуху, є і те, що маємо фотографії галактик, які фізично взаємодіють. Спіральні рукава цих галактик війшли в зіткнення і, напевно, ядра їх в майбутньому зіллються. Але ж при вибусі всі галактики повинні розлітатись, а тут об’єкти зближуються і готові до зіткнення.
Червоне зміщення у рівновіддалених галактик рівновелике, що дає підставу вважати, що вибух стався десь поблизу нашої Галактики і навіть в її межах. При вибусі повинно щось залишитись на місці події, та й мало з’явитись вільне від галактик місце між центром події і галактиками, які від того місця відлетіли. Нічого подібного в межах Метагалактики не спостерігаємо.
Але не всі вчені, вивчаючи червоне зміщення в спектрах світлових хвиль, згодні з гіпотезою Початкового Вибуху, який був породжений з першочастки, першоатома, сингулярності. Так, російський вчений В. С. Троїцький зробив припущення, що червоне зміщення світлових хвиль – це ефект, який обумовлений зменшенням швидкості розповсюдження світлових хвиль з віддаленням їх від місця утворення. Світло він розглядав, як рух фотонів, які гальмуються по шляху слідування. Фотонна теорія світла, якої він дотримується, мабуть, теж “за вуха притягнута”. Важко собі уявити, як фотон, матеріальна частка, може бути “розмазаним” по всій сфері розповсюдження світлової хвилі. Інша річ, коли ми маємо явище, яке демонструє нам дію хвилі, як дію речовини. Знову ж таки, можемо розглянути аналогію з механічною хвилею, яка прямує вздовж гумового шнура. Якщо такий шнур прикріплений до дошки, то хвиля в жгуті б’є в дошку, як гумовий пружний м’яч. То ж треба вважати, що і зі світловою хвилею коїться щось подібне. Треба тільки визнати, що простір має пружність. Тиск світла (ефект Лебедєва) теж можна пояснити з такої позиції. Американські вчені Герман Бонд, Томас Голд та Фред Хейл вважають, що Всесвіт безкінечний і відкритий. Початкового вибуху не було.

РОЗШИРЕННЯ ЗЕМЛІ

Тепер – про розширення Землі, про розповзання її континентів.
Так, Земля збільшилась в зрозмірах і кора первісного праматерика, в процесі того збільшення, розкололась на декілька частин, які тепер представляють собою континенти та великі острова Землі. Континенти і тепер продовжують повільно віддалятись один від одного, що підтверджено вимірами в Червоному морі.
Що ж з’явилось причиною цього явища? Чому Земля розширилась і який механізм такої події?
Існує багато версій, в яких розглядаються можливі фізичні та хімічні фактори, що призвели до збільшення об’єму земної кулі. Та, мабуть, ближче за інших наблизились до істини ті, хто вбачає причиною цього явища зміну щільності гравітаційного поля, в якому знаходиться Земля.
Магнітна пружинка стискається при внесенні її в зону сильного магнітного поля. Гравітаційне поле теж має стискати підвладні йому об’єкти, якщо їх вносити в зону більшої щільності такого поля. Тому, при внесенні гравітаційного об’єкта в більш сильне гравітаційне поле, він має стиснутись, а при винесенні його із зони дії такого поля – розширитись.
Вид спіральних галактик (а наша Галактика спіральна) демонструє нам ситуацію, коли важко засумніватись в тому, що зірки відлітають від центра їх в простір по спіралям Архімеда. При цьому зірки (разом зі своїми планетами) потрапляють в зону менш сильної дії гравітаційного поля ядра галактики, що повинно призводити до збільшення об’єму тих зірок і їх планет.
Треба розуміти, що речовина Сонця і його планет в далекому минулому була в складі ядра Галактики, і речовина ця була зтиснута гравітаційним її полем. Зкинута у вільний простір, речовина опинилась в зоні значно меншої щільності поля і, пропорційно зменшенню щільності, поступово розширилась.
Очевидно те, що спочатку Земля, як і вся речовина, яка відокремилась від ядра Галактики, була дуже гарячою і представляла собою однорідну в’язку розпечену масу. Але, ставши самостійним космічним тілом, Земля зформувалась в кулю і почала видозмінюватись. Більш важкі, щільні речовини, будучи в розплаві, зпрямувались до центру планети. Легкі ж – виплили на її поверхню. Відбулась диференціація речовини по щільності. Зформувалось залізне ядро Землі.
Відносна молодість зразків породи в літосфері Землі, в порівнянні зі зразками місячних порід, можна пояснити тим, що Місяць почав тверднути раніше за Земдю, так як у нього менші розміри. Місяць почав тверднути шість мільярдів років тому, а вік зразків земних порід, як правило, не перевищує чотирьох мільярдів років.
В світлі цих роздумів, приходимо до висновку, що Сонце і його планети поступово збільшувались по мірі віддалення їх від ядра Галактики. Але вид земної поверхні, форма континентів і океанів, з їх донними хребтами, не мають аналогів серед всіх інших планет в Сонячній системі. І, розглядаючи глобус Землі, аналізуючи вигляд її материків і океанів, можна дещо зрозуміти. Так, для Атлантичного і Індійського океанів серединні донні хребти відповідають своїм назвам, чого не можна сказати про донний хребет в Тихому океані. Його донний хребет притиснутий до Американського континенту. Сам же Тихий океан представляє собою океанічний круг. Над його поверхнею майже немає островів. Природньо припустити, що під дном Тихого океану залягають породи значно більшої щільності, ніж ті, з яких складені континенти з їх горами. Напрошується думка, що Тихий океан – це місце, де відбулось злиття прапланети Земля з прибулим космічним тілом, яке по розмірам могло переважати Місяць. Швидеість зближення космічних тіл виявилась помірною, що не призвело до руйнування Землі (як це трапилось з Фаетоном), а тільки збільшило її розміри і, зрозуміло, змінило її орбіту, кількість днів року та тривалість доби. При цьому ще відбулось розтріскування старої затверділої її поверхневої “шкаралупи”, фрагменти якої і утворили сучасні континенти та великі острови.
Те, що на видимій стороні Місяця маються астроблеми, які називають місячними морями, а на зворотній стороні його таких утворень майже немає, говорить на користь того, що тіла, які утворили ці астроблеми, досягли поверхні Місяця майже одночасно. В іншому випадку ці утворення розташувались би на поверхні Місяця більш рівномірно. Дуже ймовірно, що це трапилось в момент злиття Землі з прийшлим космічним тілом. На поверхню ж Місяця випали фрагменти поверхні Землі або ж шматки прийшлої планети, які були зірвані з них під час зіткнення.
Таким чином, можемо зробити висновок, що об’єм Землі збільшився:
а) за рахунок поступового розбухання планети при виході її з б) за рахунок миттєвого злиття прапланети Земля з прийшлим космічним тілом.
Новітні дослідження Марса показали, що на його поверхні є принаймні два місця, куди влучили великі астероіди. Це, вірогідно, і знищило життя на цій планеті.
Один з астероідів утворив кратер Еллада діаметром в 600 км. Плоске дно цього кратера розташоване на 8 км нижче його кромки. Умісне припущення, що астероід був залізним. Ця думка грунтується на тому, що поверхня Марса вкрита червонуватими сполуками заліза, які утворились в результаті реакції атмосфери Марса з розпеченими парами астероідного заліза. Атмосфера Марса була знищена. Можливо те, що астероідом тим був уламок ядра зруйнованого Фаетона.
На протилежній стороні планети є круговий відкол діаметром більше ста километрів з глибокою кальдерою посеред цього відколу. Це – вулкан Олімп. Висота всього утворення сягає двадцяти семи кілометрів. Є всі підстави вважати, що і кратер Еллада, і вулкан Олімп – результат єдиного дійства. Один із супутників Марса має слоїсту структуру. Це – Фобос. Тому, знову ж таки, є підстави вважати, що це частина марсіанської поверхні, яка складається з осадкових порід планети. Цей шмат марсіанської поверхні був виштовхнутий не орбіту при зіткненні залізного астероіда з Марсом, із жерла вулкана Олімп. Фобос був таким чином породжений при тому зіткненні. Однак, є вірогідність і того, що Фобос – то шматок поверхневої породи зруйнованого Фаетона, який був захоплений гравітаційним полем Марса і став його супктником.
Результатом іншого зіткнення Марса з астероідом стала долина Марінер. Астероід пройшов не дуже глибоко під поверхнею планети і утворив розлом довжиною 1200 км. В кінці розлому можна бачити кільцеве формування, де астероід мав вирватись з марсіанських обіймів, та все ж застряг в тілі планети.
В 2036 році до Землі наблизиться астероїд десь километрів з сорок у поперечнику. Якщо він влучить в нашу Землю, то життя на Землі згасне не тільки розумне, але і взагалі біологічне. Ось тепер Людина має довести свою розумність і відвести загрозу знищення життя на Землі.

ЖИТТЯ
Питання появи життя (як на Землі, так і у Всесвіті) – то є особлива тема. Матеріалісти стверджують, що час безкінечний і простір Всесвіту безмежний. То ж нелогічно в такій ситуації шукати ту мить, коли з’явилось життя, та ще й вважати, що це трапилось тільки на Землі. Щоб бути послідовними, треба визнати, що життя є явищем космічним і воно існує завжди у безкінечному часі безмежного Всесвіту. Життя – це одна з властивостей речовини в матеріальному світі, воно існує завжди, розвиваючись та вдосконалюючись. Розум же, розумна складова життя, якісно змінює шляхи розповсюдження та розвитку живої субстанції речовини у Всесвіті. І ми, люди, тільки-но вступили на шлях освоєння космосу, а вже мріємо взяти з собою “всякої тварі по парі” і десь далеко-далеко організувати життя подібне земному.
Земля, відділившись від ядра нашої Галактики, разом з Сонцем прямує у відкритий простір космосу. З часом, по мірі охолодження планети, утворилась тверда кора Землі, яка, при своєму розширенні, розділилась на континенти. Температура на поверхні планети знижувалась і її газова оболонка розділилась на водну та повітряну фракції з подальшим утворенням атмосфери. Простір між континентами заповнився водою. Утворились океани та моря.
З’явились умови для існування живих організмів. Якимось із можливих шляхів такі живі організми потрапили на Землю. В результаті життєдіяльності організмів у воді утворились потужні вапнякові відкладення. В атмосфері зменшилась кількість вуглекислого газу і інших шкідливих для живого домішок. З появою рослин, в атмосфері з’явився кисень, що призвело до подальшого розвитку живого у напрямку появи тварин.
В наш час пробиває собі шлях ідея, по якій привнесення життя на планети, - то є цілеспрямована дія міжзоряного розуму. І тут є резон, бо і людство опікується тими ж таки намірами. Ми мріємо освоїти планети Сонця, а далі на черзі – планети інших зірок.
Вірогідно, що життя спочатку в Сонячній системі запанувало на віддалених від Сонця планетах. Можливо, що життя було на супутниках Юпітера, а потім, по мірі охолодження, життя розповсюджувалось на Фаетон, Марс і далі – на Землю.
Дуже повільно, поступово люди приходять до розуміння, що такий шлях появи та розвитку життя в Сонячній системі мав місце. Єгипетські піраміди і багато інших споруд архіісторії потребували високих технологій для виконання об’єму та якості робіт. Та й цілі побудови таких споруд не мають в наш час чітких пояснень. Технологія обробки каменю (сверління отворів, пропилка щілин, переміщення мегалітів) така досконала, що й сучасними засобами ми цього зробити не завжди в змозі.

Мабуть, на Фаетоні була високорозвинута цивілізація. Представники цієї цивілізації освоїли Марс і почали освоювати Землю. Та раптом сталась катастрофа. Фаетон загинув, зник! Він розвалився на шматки і створив з них пояс астероідів. Чи то велике космічне тіло в нього влучило, чи, може, мешканці планети перестарались в своїх дослідах, але планети не стало. Марсіанські поселення мали стати притулком для уцілілих жителів тієї цивілізації. Та їх спіткала нова біда – уламки Фаетона влучили в Марс. Мешканці Марса, напевно, також загинули. І Землю спіткали чималі випробування, але декому із землян все ж вдалось вижити і розплодитись. Земному розуму треба було все починати з самого початку. Так настала черга дії розуму земного.
Коли ми достатньо освоїмо Марс, то знайдемо там сліди діяльності розумних істот. Так буде знайдена відповідь на питання, чи ми прямі потомки створінь тієї цивілізації, чи тільки їх подоби та образи. Але в кожному випадку ми нашими творцями наділені розумом, який повинен забезпечити нам можливість продовження існування життя на Землі. Стан сьогодняшніх досягнень Людини в галузі знань дає підставу для оптимізму. В техніці ми йдемо симимільними кроками, та й в біології маємо чималі здобутки. Питання тільки в тому, чи достатньо ми розумні, щоб зберегти свою цивілізацію не тільки від астероідів, але і від самих себе, від своєї жадібності та глупості. Якщо ж Землю спіткає доля Марса, то картина буде невтішною. Марс в минулому мав досить щільну атмосферу. Там йшли дощі і були ріки та моря. Русла пересохлих річок ми бачимо на фотографіях Марса. В наш час атмосфера на Марсі в сорок разів менш щільна за земну. Дощів там не буває, а тільки гуляють пильові смерчі. При зіткненні Землі з великим астероідом - подібна ситуація буде і на нашій планеті…
Якщо ж Людина дійсно розумна, а не подоба плісняви на тілі Землі, то вона зуміє зберегти свою цивілізацію. Коли астероід вцілить в Землю, то життя, навіть найпростіше, буже знищено. Людина має накопичити кошти, створити засоби порятунку і відвести астероід від орбіти Землі. Якщо ж виявиться, що технологія сьогодення не в змозі відвести загальноземне лихо, то лишається ще варіант збереження нашої цивілізації тим шляхом, яким пішли жителі Фаетона. Ми, як і вони, можемо заселити Місяць, Марс і навіть Венеру, побудувати великі космічні станції на земних орбітах. Тоді, навіть у випадку глобальної катастрофи, коли на Землі все загине, зостанеться шанс для виживання людської цивілізації. Можливо, що Земля ще буде придатна для існування на ній розумного життя, коли ситхія утихомириться.

Люди і тепер готуються до потрясінь глобального характеру. Вони будують сховища в льодовиках Гренландії, для збереження принаймні рослинного насінневого фонду. Але, при зіткненні з великим астероідом, це може і не допомогти. Треба побудувати такі сховища і на Місяці, і на Марсі. Ці сховища будуть доречними, якщо там будуть бодай невеличкі автономні поселення людей. Нам прийдеться колонізувати і Венеру. Ця дуже негостинна красуня, на поверхні якої жара сягає майже 500 градусів і тиск в 90 атмосфер, все ж може бути обжитою. Для цього будуть створені спочатку аеростатні поселення в її атмосфері на тій висоті, де температура прийнятна і світла вдосталь. Освітлення ж венерианської атмосфери людям вдасться здійснити з допомогою архібактерій, які існують на дні земних океанів в районі підводних розщелин з виходом у воду розпечених газів. Такі утворення називають ”чорними курильщиками”. Ці бактерії здатні жити при температурі 400 градусів і для своєї життєдіяльності використовують сірчані сполуки. Їм не потрібен фотосинтез. Занесені на Венеру, ці бактерії зв'яжуть, заберуть з атмосфери сірку та вуглець і це призведе до зниження температури в атмосфері планети. Стане можливим будувати поселення на полюсах Венери та на вершинах її гір. Надалі – вся поверхня стане придатною для біологічного життя на ній.
А життя, якщо є така можливість, ускладнює свої форми. Якщо набратись сміливості, та зазирнути в майбутнє, то зможемо (при достатньому польоті фантазії) побачити там як завгодно складні та інтелектуально могутні форми живого, і не обов'язково на біологічній остові. Ці форми життя виростуть, розів'ються з того, що ми маємо в нашому сьогоденні. І якщо ми, все ж таки, розумні, то зможемо зберегти свою цивілізацію, знайдемо своє місце в галактичному суспільстві розумів, свою екологічну нішу в їх оточенні.
Ми живимо на Землі. Тут життя представлене широко і різноманітно. Люди продовжують розгадувати таємницю виникнення та розвитку життя не тільки на Землі, але і у Всесвіті. Будемо сподіватись, що все ж таки ми розумні, достойні своєї планети і того розуму, який нас створив.

Опубліковано з дозволу автора.

Обсудить статью или высказать своё мнение вы можете на форуме.